З моменту появи ядерної зброї в середині 20 століття кардинально змінився підхід до архітектурного планування великих міст. Архітектори і проектувальники стали зважати не тільки на комфорт та транспорт, але і на безпеку населення у випадку глобального військового конфлікту. Таким чином, підземні системи транспорту почали розглядатися як можливі бомбосховища.
Першим вагомим кроком у цій новій епосі стало оголошення Радянським Союзом про наявність ядерної зброї у 1950 році. Водночас перше ядерне випробування відбулося на Семипалатинському полігоні 29 серпня 1949 року з потужністю близько 22 кілотонн, що відповідало американській бомбі, скинутій на Нагасакі в часи Другої світової війни. З утвердженням ядерної загрози між двома наддержавами розпочалася гонка озброєнь, що вплинула на військову стратегію, орієнтуючи її на підготовку до ядерного конфлікту.
У 1950-60-х роках, враховуючи ці загрози, метро в багатьох радянських містах зводили з можливістю використання підземних станцій як укриттів. В Київському метрополітені, зокрема, розташовані станції на глибині від 50 до понад 100 метрів, що забезпечує надійний захист від вибухових хвиль і радіаційного впливу. Товща ґрунту, що розташована зверху, суттєво послаблює дію вибуху.
Особливою увагою користується станція "Арсенальна", яка розташована на глибині понад 100 метрів, що робить її однією з найглибших у світі. Інженери того часу врахували стратегічну важливість розташування станції поряд з ключовими урядовими установами. Додатково, на багатьох станціях метро встановлені герметичні затвори, які запобігають потраплянню зараженого повітря.
Станція "Шулявська" також забезпечена глибоким заляганням — близько 90 метрів, і була створена в умовах військових загроз Холодної війни. Її конструкція здатна частково поглинати енергію вибуху. Станція "Вокзальна", хоч і розташована на глибині близько 40 метрів, завдяки своїм бетонним конструкціям також виконує функцію укриття.
Варто зазначити, що, незважаючи на всі переваги, київське метро не здатне повністю захистити від ядерної загрози. Безпека залежить від ряду чинників, таких як потужність вибуху та відстань до епіцентру. Найбільшу загрозу становить ударна хвиля, яка може зруйнувати будівлі. Підземні споруди здатні значно послабити її вплив.
Крім того, небезпека радіаційних опадів після вибуху є критичною. Піднімання пилу й уламків у повітря може призвести до їх радіоактивного забруднення. Однак підземні станції, завдяки товщі ґрунту і бетонним конструкціям, можуть знижувати рівень радіації навколо.
Київський метрополітен, за оцінками, може прийняти сотні тисяч людей у разі надзвичайних ситуацій. Під час повітряних тривог тисячі мешканців столиці вже використовують станції як укриття, проводячи там години або ночі під час загроз. Проте слід враховувати, що більшість станцій не мають автономних систем життєзабезпечення, запасів води і їжі на тривалий термін.
Таким чином, в умовах надзвичайної ситуації, метро може стати тимчасовим притулком, що забезпечить людям порятунок у найнебезпечніші моменти після вибуху.
